"ФУТБОЛ І ЛЕГКА АТЛЕТИКА БУЛИ СУПУТНИКАМИ В МОЇЙ МОЛОДОСТІ"

— Народився я в історичному селі Митниця, що на Васильківщині і, судячи з усього, сама доля визначила мені футбольне майбутнє. Чому? Бо зростав я в оселі, що причепурилася навпроти сільського стадіону. Не дивно, що весь вільний час непосидюче хлоп'я проводило там: шкіряний м~яч зачарував мене змалечку й на все життя! Ще й чотирнадцяти не виповнилось, як почав грати за рідне село в чемпіонаті району. Можливо, тому, що наше покоління повоєнних хлопчаків змужніло швидше звичайного; в більшості селянських родин юнаки в ті роки були за повноцінного господаря... Любов до футболу виявилася такою сильною, що жодні перешкоди відбити бажання грати не змогли. Приміром, на регулярні тренування до райцентру я бігав за вісім кілометрів. Саме бігав, а не просто ходив. Прибіжу, бувало, запарений на стадіон, і мій перший тренер Анатолій Іванович Афанасьев, співчутливо поглянувши на спітніле обличчя та мокру, немов після зливи, сорочку, спробує відмовити від інтенсивної розминки. Однак я впертий, бо хочу тренуватися разом з усіма, тому й накручую довкола футбольного поля додаткові маршрути. Зате — в команді!.. Нинішня молодь, можливо, дивом пройметься, дізнавшись про навантаження, що випали на долю її ровесників піввікової давнини. Але ми й справді зростали щасливими! Бо воістину дружною була велика селянська родина — у Віри та Петра Засух зростали десятеро дітей — вісім дочок і двоє синів, — і всі вони горою стояли одне за одного, усіляке допомагаючи та підтримуючи братів і сестер. А, втім, такими взаєминами славилася й вся тогочасна Україна — сьогоднішні розбрат і лицемірство заявилися значно пізніше... Хороша фізична основа, щедро закладена природою і зміцнена регулярними тренуваннями, неабияк допомогла мені в житті, а в студентські роки навіть вивела в чемпіони. На зламі шістдесятих і сімдесятих років минулого століття навчався я в Московському енергетичному інституті і постійно брав участь в особливо популярних тоді легкоатлетичних естафетах. Якось мені довелося бігти найдовший етап — 1600 метрів, причому за складних обставин: прийнявши паличку шістнадцятим, я приніс її на фініш п^ятим. На це звернув увагу тренер союзної легкоатлетичної "молодіжки" Яковлев і запросив мене до своєї групи. Так і чергував я впродовж усіх студентських років: серйозні заняття легкою атлетикою з регулярними виступами в складі факультетської футбольної команди. Повернувшись додому, продовжив легкоатлетичні заняття в нині покійного тренера Валерія Клименка. Брав участь в п'яти марафонах, зокрема в Калінінграді і Ташкенті, а також у кількох 20-кілометрових забігах у Києві, Кривому Розі та Волгограді, став союзним чемпіоном у цій дисципліні і багаторазовим чемпіоном України з п^ятиборства комплексу "Готовий до праці та оборони"... Однак футбол не відпускав і зрештою-таки остаточно взяв гору в цьому дивовижному протистоянні таких різних спортивних уподобань.

"МОЇМИ НАСТАВНИКАМИ БУЛИ ФУТБОЛЬНІ АВТОРИТЕТИ ЖИЛІН, БАЛАКІНІ ВИХРОВ"

— Свого часу забезпечував хлопчаків Митниці м^ячами мій тодішній кумир, а потім і друг Василь Прохоренко. Старший від мене на десять років, він був і чудовим гравцем, і справжнім симпатиком футболу. Дослужився до полковника, до речі, чистої душі людина. Прохоренко й відкрив для нас київське "Динамо". Біба, Лобановський, Му-нтян, Рудаков та інші стали для кожного з сільських юнаків яскравим взірцем для наслідування. Роки спливали, а футбольна пристрасть не вщухала. Попри те, що змагатися доводилося здебільшого на районному рівні. Аж 26-річним я приглянувся славнозвісному Жиліну, який тренував фастівський "Рефрижератор". Аби вийти на заміну наприкінці матчу бодай на десять-п'ятнадцять хвилин, я знову бігав, тепер уже з Митниці до Фастова і назад, а це — 27 кілометрів!.. Доля й тут виявилася прихильною до мене: на одному з матчів республіканської першості тренери "Рефрижератора" відрядили "вічного резервіста" в помічники до першого українського судді міжнародної категорії Миколи Балакіна. Після фінального свистка він і сказав мені пророчі слова: "Футболіст ти так собі, зате в суддівстві можеш досягти чималого". Микола Миколайович був людиною щирою і справедливою, дивовижно приємною і життєрадісною. Як і я, дуже любив українську пісню, мав чарівний голос. І от ця велика людина з іменем взяла сільського парубка під свою опіку! Три роки навчав він мене суддівської справи, приділяючи уваги та зусиль навіть більше, ніж рідному синові Сашку. 1978 року я дебютував у республіканській першості КФК, а невдовзі отримав звання судді республіканської категорії. Наступного року пройшов атестацію на всесоюзних зборах, а 1980-го почав допомагати арбітру в друголігових матчах чемпіонату СРСР. Саме тоді моїм черговим наставником став інший легендарний арбітр і науковець Костянтин Вихров. Інтелігент, професіонал, воістину висококультурна людина, він долучив мене до високого світу мистецтва, і я безмежно вдячний Костянтинові Львовичу за безцінну науку і правдиву школу життя... Так склалося, що чверть століття я поєднував активну футбольну практику з роботою за спеціальністю в народному господарстві. Працював головним енергетиком і головним інженером на заводах і в трестах, керівником високого рангу, а в 1983 — 1984 роках як начальник групи радянських фахівців допомагав будувати соціалізм монгольським колегам. Однак і там про футбол не забував. Пишаюся тим, що навіть судив фінал Кубка Монголії в Улан-Баторі! Тож і не дивно, що привіз на Батьківщину не лише специфічні спогади та непересічні нагороди, а й спеціальне послання Міністерства закордонних справ СРСР до керівництва союзної Колегії суддів: товариш Засуха, наголошувалося в ньому, продемонстрував у Монголії неабияку суддівську кваліфікацію, тому може підсилити й вітчизняний суддівський корпус...

"КОЛИ СТАЄ НЕСТЕРПНО ТЯЖКО, БЕРУСЯ СТОЛЯРУВАТИ - ДЛЯ МЕНЕ ЦЕ НАЙКРАЩІ ЛІКИ"

— Починаючи з 1985 року, я повністю присвятив себе ремеслу футбольного судді й аж до 1996 року виходив на поле зі свистком або сигнальним прапорцем. Проводив здебільшого матчі першої ліги, хоча довелося працювати й на вищолігових національних турнірах. Траплялося всякого, але зосталися в пам'яті, насамперед, зустрічі з цікавими людьми, котрих у футболі, слава Богу, завжди було багато. 2000 року перейшов на постійну роботу до Федерації футболу рідної Київщини — першим заступником голови і виконавчим директором. Щасливий, що доклав і своїх зусиль до того, щоб наш футбольний регіон, очолюваний Олександром Тютюном, вийшов на передові позиції в Україні. Мали ми й сьому команду професіонального чемпіонату країни, і віце-чемпіо-на та кубкового тріумфатора серед аматорів, і лауреатів "Шкіряного м^яча"... Душа радіє, коли усвідомлюєш, як багато зроблено за ці роки. Отже, недаремно й ми живемо на благодатній українській землі... Либонь, я й справді щаслива людина, бо з однаковою радістю поспішаю на роботу і повертаюся з неї додому: і там, і там маю щирих і незрадливих друзів. А родина моя невелика, зате міцна й дружна: молода дружина-красуня Ольга Миколаївна, двоє самостійних і заможних синів, а головне — чарівна внучка Дня... Зрозуміло, що весь свій ентузіазм і досі присвячую футболові. Хоча й на дозвіллі нудьгувати не вмію: полюбляю готувати страви й вигадувати все нові й нові блюда, облаштовувати святкові столи й просто веселити людей. А вже коли стає тяжко на душі, сховаюся в повітці й візьмуся за не менш улюблену справу — столярську: це заспокоює краще, ніж будь-які ліки... Що побажаю своїм юним колегам-арбітрам? Насамперед — упевненості в собі та фахової незалежності. Бо наші футбольні судді, як правило, чудово підготовлені теоретично та фізично, та чомусь не в ладах з морально-психологічним фактором. Якщо вони викинуть з голови всілякі дурниці, а пам^ятати-муть лише передматчеві настанови фахівців, то й ціни їм насправді не буде...